Школа виживання

П”ятнадцять сімей будинку по вулиці Олеся Гончара, два а (а це здебільшого пенсіонери та інваліди) вже протягом багатьох років живуть у нелюдських умовах. Здається, що досягнення цивілізації обминули цей куточок міста, а самі жителі переконані, що їх будинок навіть не значиться на карті Дніпропетровська, адже наша знімальна група була першою, хто зацікавився жахливими умовами їх існування. Екскурсія архітектурною спадщиною обласного центра – в наступному репортажі. “Житловий дім готельного типу” – так в документах пафосно названо цей двоповерховий будинок, зведений ще в позаминулому столітті. Проте варто лиш зайти у двір, як від паперового пафосу не залишається й сліду. Двірника цей затишний, завалений сміттям двір не пам”ятає, як, зрештою, не пам”ятає прибиральниці й під”їзд, зайти до якого – це своєрідне випробування на сміливість. Сміття й розмаїття смердючих під”їздних запахів – це ще не верхівка айсберга. Головне, що непокоїть мешканців будинку, це сирість – результат чисельних потопів, які виникали через прорив заіржавлених комунікацій. І навіть у цій надзвичайній ситуації мешканці опинились сам-на-сам зі своєю бідою. Не минуло й доби, як на місце події “оперативно” прибули слюсарі жека. Перекрили воду, замінили трубу, що лопнула, – інші столітні ветерани-комунікації їх чомусь не зацікавили. Проте головною визначною пам”яткою будинку, поза сумнівом, є санвузол. Він – єдиний для всіх, проте проблема черги в сусідів відходить на другий план. Головне – не задихнутись від запахів, а взимку не змерзнути, адже температура повітря і у ванній кімнаті, й у туалеті така ж, як і на вулиці. Схоже, що ані жек, ані вищі інстанції доля мешканців будинку не цікавить. Принаймні, головний інженер жеку номер дев”ять від коментарів відмовилась.