Сквер як дзеркало пам’яті

Цього року майже непомітно промайнув день народження Кобзаря. Чиновники відмовились від гучних численних мітингів – офіційно поклали квіти і розійшлись. Як не дивно, все більшого забуття славнозвісний український поет зазнає саме за часів незалежності. Краєзнавці пригадують: ще років з двадцять тому звичною справою були вечори поезії та народні зібрання з приводу пам”ятних дат життя Великого Кобзаря. На сьогодні ж шанувальників Шевченка з кожним роком зменшується.Бюст Шевченка в однойменному сквері на Передовій у Дніпропетровську. Це і є одне з колишніх місць народних зібрань з приводу дня народження Кобзаря. Для краєзнавця Леоніда Безуглого пам”ятний знак має особливе значення. Двадцять восьмого року заснуванням сквера та встановленням монумента разом із декількома активістами займався його батько. Мешканці вулиці висадили липи. Гіпсовий бюст Тараса привезли аж з Києва. Поки встановлювали, відкрутили голову. Шукати нову скульптуру було задорого. Тож шию поета заповнили залізними дротами. Вдруге Шевченко ризикував гіпсовою головою за часів Великої Вітчизняної. Тоді його врятувала любов – не лише народна, а й між німцем та місцевою мешканкою. Згодом у сквері здійснили перепоховання загиблих воїнів і влаштували монументальний комплекс слави. На початку вісімдесятих про Шевченка попіклувалась міська влада. Покладання квітів на різноманітні Тарасові свята було чи не народним святом – збирались літні люди та школярі. Бюст виготовили з бронзи, постамент – з мармуру. Але у новому вигляді він втратив колишню пошану. За часів незалежності поблизу Шевченка все частіше збираються випити, а сквер використовують як смітник. Цього року районна влада виділяє гроші на ремонт комплексу. Проте Леонід Микитович мріє про більше – мріє, що колись народна культура все ж відродиться.