Народна артистка України Людмила Вершиніна відсвяткувала ювілей

І у своїй вітчизні є пророки, – доказує доля Людмили Вершиніної. Вона народилась у Дніпропетровську, тут закінчила театральне училище, тут уперше вийшла на сцену. Були в житті й маленькі епізоди, пов’язані з іншими містами України . Вершиніну навіть запрошували до театрів Москви. Та вона все ж залишилась у рідному місті. Вчора в академічному театрі російської драми імені Горького святкували ювілей своєї провідної актриси, народної артистки України Людмили Іванівни Вершиніної. Журналісти набились у гримерку Вершиніної, заважаючи їй готуватись до виходу на сцену. Та вона звикла завжди бути на людях і не робити таємниці навіть з власного гардеробу. Усі потихеньку дізнавались, скільки років відмічаємо та скільки років Вершиніна у цьому театрі. Наче ніхто не знає. Театр ревнує свою Вершиніну до всіх. Як не дивно, і до минулого. Вона починала з театру Шевченка, з амплуа травесті. Хотіла бути співачкою, потім життя розставило все по місцях, і в актриси стали з”являтись саме її органічні, драматичні, комедийні та трагічні ролі. Одна з останніх , кажуть, особливо схожа на неї саму – роль Анни Павлівни в “Афінських вечорах”. Причому справжнє життя. Воно проходить саме тут, у глядацькому залі, на сцені. Зараз її називають королевою, для неї звучить музика з відповідною назвою – “Цариця балу”, виходять друзі і навіть малознайомі люди і говорять приємні слова, дарують квіти . А вона наче проживає ще один спектакль, у якому грає своє життя, та знову ж не для себе, а для тих, хто прийшов на неї подивитись. Усе для них. Отже, був епізод, коли на одній сцені з актрисою був і генеральний консул Російського консульства в Україні Всеволод Филип, – про популярність творчості Вершиніної і за межами Дніпропетровська. Консул вручив актрисі орден Дружби за указом Президента Росії “За зміцнення дружніх зв”язків між народами”. Вершиніна не задається такої високою метою, просто гарно грає у різних виставах, захоплює всіх чудовою майстерністю чценічної мови. Можливо, тим і поєднує окремих глядачів та цілі народи. Цього святкового вечора чомусь хотілось простої розмови з Вершиніною, не сценічної, а такої, як вона розмовляє з сином, онучкою Оксаною, яка так і не називає Людмилу Іванівну бабусею. Вона не схожа ні на кого. І ніякі вікові правила та інші критерії їй не підходять.Така Вершиніна може бути тільки єдиною.