Сумне і врочисте свято

Дніпропетровщина святкує шістдесят другу річницю визволення від німецько-фашистських загарбників. Урочисті заходи з цього приводу відбуватимуться у місті та в області протягом усього тижня. Їх найголовніша частина – покладання квітів до пам”ятників загиблим воїнам, військовий парад та молебен за упокій душ загиблих захисників Вітчизни. Особливо врочистим, святковим і в той же час сумним було покладання квітів до пам”ятника Слави у Дніпропетровську та у селищі Військовому Дніпропетровської області. Сумним і врочистим одночасно зробили покладання квітів головні особи сьогоднішнього свята – ветерани Великої Вітчизняної війни. І через багато років після перемоги вони все такі ж енергійні, оптимістичні, дружні та готові до взаємодопомоги, хоч більшості з них вже по вісімдесят років. Великою колоною йшли вони разом зі своїми дітьми, онуками та правнуками до пам”ятника загиблим товаришам. Згадували не тільки тих, хто загинув тоді в боях, але й фронтових друзів, які пішли з життя недавно. Ветерани вшанували пам”ять загиблих і в селищі Військовому Дніпропетровської області. Саме на цьому місці і відбувалось форсування Дніпра. Тут полягло багато наших співвітчизників. Іван Костянтинович провів на фронтах усю війну, був радистом і зі своєю радіостанцією пройшов від Волги до Берліна. Був і на Дніпрі. Щороку приходить до меморіалу, згадує війну та втрачених друзів, плаче. А от Іван Митрофанович Дніпропетровськ не захищав, його, неповнолітнього, на фронт не брали. Та у битві за Дніпро загинув його старший брат. Коли Іван дізнався про це, одразу ж зібрався воювати – замість брата захищати Вітчизну. Раніше Іван Митрофанович приходив до меморіалу з сім”єю, тепер він залишився один. Та, головне, на його думку, те, що про перемогу пам”ятає молоде покоління – чужі діти і онуки. Я , -каже він, – відчуваю від цього гордість.