Соціальні працівники допомагають людям, а хто допоможе соціальним працівникам?

П”яте листопада в Україні офіційно визнано Днем працівників соціальної сфери. У Дніпропетровську це свято відзначає майже дев”ятсот працівників центрів соціального обслуговування. Їхня робота не дуже престижна і зовсім не прибуткова, втім користуються нею самотні пенсіонери та інваліди, а їх у місті одинадцять тисяч. Що значить нині бути працівником соціальної сфери і чи можна йому розраховувати на підтримку держави, з перших вуст – у наступному репортажі. Робочий день Ірини Каднай розпочинається о восьмій ранку, закінчується о сімнадцятій. Це згідно із законодавством. Насправді ж робота забирає значно більше часу. Працівник одного з районних центрів соціального обслуговування, вона має шістнадцять самотніх подопічних. До кожного треба завітати двічі на тиждень, купити харчі, зварити їжу, прибрати, якщо треба, і викупати літню людину. Вісімдесятип”ятирічна Ольга Олексіївна у своїх справах може зателефонувати Ірині додому пізно ввечері. Та ніколи не відмовляє, бо знає: крім неї, у неходячої старої в цьому місті нікого нема. З таких побутових клопотів уже чотирнадцять років і складається праця Ірини. За фахом радіотехнік, вона колись пішла з конструкторського бюро, і подруга привела її працювати в територіальний центр. Спочатку було дуже важко, потім звикла. Тепер на іншому місці себе навіть не уявляє. Коли робота стала більше, ніж просто роботою, Ірина вже не пам”ятає. Засинає з думками про своїх старих і просинається з ними. Взаєморозуміння з підопічними держава оплачує не дуже щедро. Чотириста гривень на місяць – гуляй, не хочу. Таких, як Ірина, що багато років поспіль залишаються на цій роботі, на пальцях можна перерахувати. Текучка у центрах соціального обслуговування величезна. А коли декілька років тому соціальних працівників позбавили небагатьох пільг, то звідтіля взагалі стали тікати.