Одинадцять тисяч людей похилого віку у Дніпропетровську доживають своє життя на самоті

Одинадцять тисяч людей похилого віку у Дніпропетровську доживають своє життя на самоті. Частина з них не може дати собі ради, тому й потребує постійної опіки соціальних служб. Ті, хто розраховує на власні сили, намагаються урізноманітнити свою самотність. На годиннику дванадцята, у клубі для людей похилогу віку концерт у розпалі. Тут вільного місця не знайдеш. Вони співають, спілкуються та й відчувають в собі сили ще й у танок пуститись. Місцева заводій Людмила Іванівна в клубі недавно, каже, до пенсії й гадки не мала, що в ній стільки років жила акторка. Талант відкрився у цих стінах. Каже, у клуб випадково потрапила, тепер ні за що не покине. Марія Михайлівна рада була б приєднатись до компанії однолітків, проте хвороба ні про які веселощі думати не дає. Адже пересувається квартирою бабуся ледь – ледь. Із родичів у старенької два онуки, проте увагою її не балують. Єдине, на кого чекає, – це на соціального робітника. Для неї вона і донька, і порадниця, і хазяйка, яка і борщу наварить, і білизну може випрати. Після смерті чоловіка та сина гостей в квартирі Анастасії Арсентіївни не було. Каже, що доглядати її нікому, спочатку сама якось поралась, тепер ні руки , ні ноги не тримають. Про будинок для людей похилого віку й чути не хоче. Сьогодні, каже, вона не одинока, адже два рази на тиждень, за нею є кому доглядати. Квартирне питання у Дніпропетровську частина мешканців вирішує завдяки покинутим старим. В управлінні праці і соцзахисту міськради, констатують: від допомоги служби відмовляються все більше пенсіонерів. Кмітливі сусіди чи далекі родичі швиденько беруть таких бабусь та дідусів під крило, та тільки деякі обіцянки про догляд виконують. Люди похилого віку, які мають дітей, можуть потрапити в будинок – інтернат, тільки якщо рідні зможуть за це заплатити. Як доводить практика, такі старі доживають свій вік на самоті, чекаючи єдиного дзвоника на свято. Найчастіше очікування марні.