Як у Царичанці люди від житла вімовляються

Три мешканки селища Царичанка, дві з яких інваліди, а третя – вісімдесятирічна бабуся, можуть лишитись життя. Не за власним бажанням. Хата, в якій вони живуть, в аварійному стані. Купити новий будинок жінки не мають можливості, а на муніципальне житло родина чекає вже тридцять років. В аварійному стані ця хата – мазанка вже давно. Спочатку Валентина Григорівна ще намагалась подолати негаразди. Але з часом замазувати величезні щілини в стінах та на стелі виявилосьь марною справою. Будинок руйнується на очах. І Валентина, і її дочка Наталя – інваліди другої групи. Остання має уроджений порок сердця, до того ж нещодавно перенесла інсульт. Мешкання в такій будівлі здоров”я жінкам не додає. Вісімдесятирічна Мотрона Парфентіївна, мати Валентини, мріє хоча б останні роки пожити в нормальних умовах – з газом та водою. В чергу на отримання квартири Валентина Дубовицька стала майже тридцять років тому. Але місцева влада не поспішає його надавати, посилаючись на те, що у жінки є кімната в гуртожитку. Але там не витримає навіть здорова людина, не те що інвалід. Сирі стіни, відсутність унітазу та труба, яка постійно протікає, – ось альтернатива старезній хаті. У Царичанській селищній раді, яка безпосередньо займається розподілом муніципального житла, кажуть, що декілька разів пропонували Валентині Дубинській квартиру. А вона не хоче. Офіційних документів про відмову жінки від житла у товстій підшивці нам не знайшли. Та й повірити в те, що від новенької квартири відмовляється жінка – інвалід, яка мешкає з донькою – інвалідом та старенькою матір”ю в хаті, яка ось-ось завалиться, дуже важко. Тим часом родина побоюється, що хата навряд чи витримає осінні дощі , а що буде взимку, страшно й подумати. Тож кожного дня жінки лягають спати з острахом, бо завтра для них може не настати.