У селі Вербки залишився один з найстаріший свідків голодомору

За різними джерелами, голодомор 32-33 років минулого століття забрав життя від трьох до семи мільйонів українців. Точної статистики тих подій не існує, але достеменно відомо: Дніпропетровщина входила до переліку областей, де смертність виявилась найвищою. Одними із перших сіл, які потрапили на так звані “чорні дошки” і тим самим були приречені на голодне вимирання, стали Гаврилівка у Межівському районі і Вербки – у Павлоградському. І досі у Вербках живуть свідки голодомору – люди, які розміняли восьмий і навіть дев”ятий десяток років. Коли у село прийшов голодомор, Катерині Єгорівні Несмачній було всього три роки. Маленька дитина, тоді вона не могла оцінити те, що відбувалось. Але гостре відчуття постійного голоду пам”ятає і понині. Хліба і зерна у селі не було, городи пустували, худоби майже ні в кого не залишилось. Родина Несмачних одного разу ледь не вмерла, наївшись отруйного бур”яну. І досі баба Катя пам”ятає, як мати ходила у сусідні села вимінювати ікони на їжу. В один бік йти доводилось понад п”ять кілометрів, та й так, щоб не помітили. Чекали на її повернення всією родиною. Старший брат завжди бігав матір зустрічати. Ось він, той самий Андрушка. У тридцять другому році йому було п”ять. І зараз Андрій Єгорович пам”ятає той день, коли в їхньому будинку був обшук, і як після нього в родини не залишилось ані зернятка. Вербки були одним із шести селищ, які радянська влада звинуватила у спробі зірвати хлібозаготівлю. Селяни не виконали надвисокий план здачі зерна – і залишились без нього. Провчити вербчан вирішили і за несприйняття радянського режиму: зараз старі пам”ятають, як їхні батьки намагались захистити свої і без того небагаті господарства від продовольчої розверстки. За два криваві роки село поплатилось за все. Його фактично відрізали від оточуючого світу і віддали на катування голодом. Сучасні мешканці Вербок майже напам”ять вивчили спогади своїх батьків про ті часи, – так часто їх чули. Батька Катерини Павлівни хотіли стратити за приховування зерна, – він дивом врятувався. А її тітка – Євдокія – вимушена були збирати померлих по вулицях села. Та сама баба Дуня, яка у голодні тридцяті ховала померлих односельчан, пішла із життя цією весною. Залишила сестру – дев”яностоп”ятирічну бабу Мотрю. Тепер вона – найстаріший свідок голодомору в селі. Ще зовсім недавно плакала, згадуючи про ті події. Тепер її пам”ять відсторонилась від цього. Але от дива людського розуму! На підході до десятого десятка Мотря Василівна пам”ятає молитву, яку читала, намагаючись вижити у далекі тридцяті.