Українські підлітки не хочуть служити у війську

Якщо за радянських часів у Дніпропетровську щорічно набирали близько п”ятдесяти тисяч призовників, то зараз на службу в армію йде не більше десяти тисяч. Для солдатів – це справжня біда, залучити молодиків до лав Збройних Сил тепер намагаються шляхом активної пропаганди. Тричі на рік в обласному центрі проводять низку відповідних заходів. Зараз агітаційне пожвавлення – у розпалі. Спокусити призовника армійською романтикою досить складно: на жаль, українського аналога серіалу “Солдати” в Україні немає. Проте є офіційно створені спілки, які організовують пропагандистські заходи. Це – один із таких. Якщо лекції та спогади ветеранів юнаків не зацікавили, їм пропонують так звані “Уроки мужності” прямо у школах або масово відвозять у військові частини: подивитись, що воно таке, солдатське життя. У нинішньому кризовому стані армії усі засоби згодяться. Ні до армії, ні до праці більшість юнаків, всупереч очікуванням організаторів, готуватись не збираються. Їхня мета – навчання у виші, де є військова кафедра. Розповсюджена думка: нехай служать ті, хто не може вчитись. Статистика проста: в армію юнаки йдуть здебільшого у крайньому випадку. Великого партіотизму не відчувають. Звання Захисника Вітчизни не вважають почесним. Що робить держава для того, щоб змінити це? Про армію неначе забули. Відновлювати її колишній імідж нікому. Ані відповідної соціальної реклами, ані сучасних молодіжних програм залучення до Збройних сил, ані патріотичного кіно в країні немає. Та й про соціальну підтримку військових держава не дуже дбає. Від призовника це не приховаєш. А тому і в армію не затягнеш.