Як допомогти не місцевому ветерану?

Через шістдесят років після перемоги інвалід війни зрозумів: він захищав не той фронт. Жаліє вісімдесятирічний ветеран Костянтин Богданов, що проривав ленінградську блокаду замість того, щоб битися за Дніпро. Якби йому довелось воювати на місцевих теренах, то глибокої старості, розмірковує, можливо, випало б менше поневірянь. Зі сльозами на очах літній чоловік зустрічав День перемоги на дев”яти квадратних метрах гуртожитку без нормальних санітарних умов. “Ви ж не Дніпропетровськ захищали, а Ленінград. Нам місцевих ветеранів ніде подіти…” – такими доріканнями нерідко відповідають на прохання інваліда про допомогу. У Дніпропетровськ більше десяти років тому Костянтин Григорович приїхав слідом за сином. Місцеві виші наперебій пропонували престижну роботу кандидату медичних наук. Вибір пав на національний університет. Приїжджих за контрактом оформили у гуртожиток хіміко-технологічного. Квартиру під Полтавою старий продав, мав надію купити у місті на Дніпрі. Та незабаром гроші на ощадкнижці пропали, а контракт сина закінчився. Дев”ять метрів на двох та розламаний туалет спільний із сусідами – так доводиться доживати свій вік герою Великої Вітчизняної. На численних полицях прямо над узголів”ям старечого ліжка – колекція чиновницьких листів. Тут відповіді з секретаріатів двох президентів, приймалень кількох прем”єрів та одного мера. Інвалід сам має право на отримання державного житла. Та от нещастя – за різними документами його номери у черзі також різні. Чиновницькі папери добре плутають – то двадцять сьомий у загальній, то четвертий поза чергою. Квартир дають по три на рік. Костянтину Григоровичу – законно відмовляють. Альтернатив, подібних до обміну шила на мило, ветеранові, щоправда, пропонували чимало. У гуртожитках переселенського фонду умови чи не гірші, у будинку людей похилого віку сину проживати не дозволили б. Лишитись без опіки інвалід боїться. Тож коротає життя у цій коморі, яка для них з сином і вітальня, і їдальні, і спальня одночасно. На день перемоги інвалід знову прагне зрозуміти: невже у Дніпропетровську так багато інвалідів війни першої групи з двадцятьма медалями і двома орденами, що допомогти йому в можновладців просто немає часу.